Остання дорога додому: як працює Гуманітарна місія «Чорний Тюльпан»

  • Русский
  • English

Тривалий час Гуманітарна місія «Чорний Тюльпан», яка займається пошуком та ексгумацією тіл загиблих на Донбасі бійців, не має доступу до окупованої території, тому пошуки проводяться виключно з нашого боку. Загалом близько 80 волонтерів роблять все, щоб загиблі могли повернутися додому, до своїх рідних.  

Іа Дивись.info поспілкувалася з Вікторією Сімкіною з Кривого Рогу – журналісткою і волонтеркою Гуманітарної місії «Чорний Тюльпан», авторкою документального серіалу «Літопис «Чорного Тюльпану».

– З чого починалася робота Гуманітарної місії «Чорний Тюльпан»?

– Гуманітарна місія «Чорний Тюльпан» з’явилася набагато раніше, ніж почалася сама війна, тому що є така організація, як Союз «Народна Пам’ять», яка вже існує десь приблизно 7 років. Вона об’єднала пошуковців з багатьох міст України, які займаються пошуком загиблих бійців Першої та Другої світових воєн. По суті, ця гуманітарна місія виконується нами вже дуже давно. Коли почалася війна, та сторона висунула умову, щоби тіла загиблих забирали цивільні, а не військові. Для них це було небезпечно, і на той бік, на окуповану територію, їх не пускали зі зрозумілих причин. Спочатку було звернення до директора Національного військово-історичного музею у Києві Владислава Таранця. Оскільки він добре знає, чим ми займаємося, тож він звернувся до Союзу «Народна Пам’ять». У нас саме тоді відбувалася вахта по Першій світовій війні у Карпатах. Практично кожному окремо телефонував Ярослав Жилкін – наш командир і Союзу «Народна Пам’ять», і Гуманітарної місії «Чорний Тюльпан». Він говорив буквально наступне: «Треба поїхати і забрати наших бійців. Я їду. Ти зі мною? Якщо ти відмовишся, я тебе зрозумію, бо там справді небезпечно». Треба сказати, що погодилися всі. І коли в нас був вечірній традиційний збір на вахті, тобто підбиття підсумків за день роботи, то комендант табору повідомив про розмову із Жилкіним і сказав, що треба буде їхати щойно повернемося з експедиції: «Хто за, зробіть крок уперед!» Усі, як один зробили крок, у тому числі і жінки. Але нас не брали досить довго.

– Що Вас особисто привело в організацію?

– Тобто ви розумієте, я почала працювати як журналіст нашого місцевого телеканалу «Рудана» разом з оператором Костею Сологубом, але потім ми зрозуміли, чим займається Союз «Народні Пам’ять», наскільки жахлива правда, що досі є могили невідомих бійців. І ми якось так органічно влилися у ці пошукові роботи. А на той час, коли ми були в експедиції, наша група вже працювала. Звичайно, кожного вечора ми телефонували, щоб дізнатися, що там відбувається. Те, що вони розповідали, не вкладалося у голови. Ми не очікували такого. Жінок довго не хотіли брати у зону АТО. На той час дві жінки працювали у зоні АТО – я і Оксана Толмачова з Чернігівщини.  У Слов’янську є ще Женя Калугіна, але вони працюють виключно на нашій території після історії, що сталася з їхнім командиром Олексієм Юковим. Поряд із Слов’янськом впали два гелікоптери. І наші хлопці побігли, бо зрозуміли, що там можуть бути наші бійці або їхні останки. І ось через це командира Слов’янського загону Юкова посадили на підвал. Його вже вели на розстріл. Він тоді тільки дивом врятувався. Тому цей загін не може виїжджати на ту сторону, бо їх усіх би заарештували і посадили на підвал як ворогів. Тобто загалом у гуманітарній місії є три дівчини, плюс є ще великий штаб, куди цілодобово стікається уся інформація. Туди телефонують родичі, мами, побратими. Цей штаб координує наші дії. Загалом волонтерів «Чорного тюльпану», волонтерів з усієї України десь близько 80 осіб. І всім керує Ярослав Жилкін.

– Ви кажете, що волонтери не очікували такого побачити. Що саме так шокувало?

– Спочатку жінок не брали, бо наші жили разом із військовими. Це був якийсь сад, жодних умов – нічого.  Потім коли вже зняли напіврозвалений будинок, наші хлопці його добудували, недалеко біля Мар’їнки. І ось наші хлопці розповідали, що заходять у намет, а там лежить Сергій Білоконь, якого ми знаємо як фонтан емоцій, оптимізму, іскра завжди в очах, а він просто лежить на солдатському ліжку і дивиться в стелю. Ось ті очі наші хлопці запам’ятали назавжди. Кожна наступна група, яка приїжджала вперше, каже про ту групу, яку міняє: «Треба було бачити ті очі». Там дуже багато всього відбувається. Люди зі зброєю на тому боці далеко не завжди адекватні. Наших хлопців до стінки ставили, цілилися і черги автоматні над головами пускали. І з мішками на голові виводили на розстріл. Існують море домовленостей. Коли наша група виїжджає туди, то там завжди присутній представник тієї сторони, як ми його називаємо «супроводжуючий» зі зброєю, щоб ми нічого зайвого не бачили чи кудись не туди поїхали. Але треба віддати належне, що вони рятували нашим хлопцям життя, коли неадекватні сепари кидалися з не дуже благими намірами. Зрештою, одне діло вивозити людину, яка щойно загинула, і зовсім інше, коли, наприклад, після Іловайська наша група поїхала на початку вересня, коли стояла нестерпна спека. Уявіть, що робиться із тілами, які знаходяться чи майже на поверхні чи таки на поверхні. І запах, і вигляд – це все шокує. Але найгірше, коли везеш тіло, а тут телефон починає безперестанку дзвонить. Береш його до рук, а там написано «мама» чи «доця». У цей момент розумієш, що вже ніхто не відповість на дзвінок і сам не можеш відповісти, бо заборонено.

Там так багато різнопланових емоцій – іноді навіть ненормальних. Ось, наприклад, історія з хлопцями з 25-ої бригади під Шахтарськом. Дуже довго туди не пускали наших, щоб вони забрали загиблих. Якось знову приїхали в місцеву комендатуру, і наші хлопці кажуть, мовляв у вас є тіла загиблих, може, ми їх заберемо? А тут кажуть: «Та забирайте, ради Бога! Та хто вам не дає?» Тобто виникає радість. Мабуть, це не дуже нормально, коли з’являється така емоція, бо знайшов тіло і можеш його забрати. Були історії, коли хлопці по дві години лежали під обстрілами на «нейтралці». Було таке, що коли вже поверталися, почався обстріл нашого блокпосту. А «нейтралку» пробігаєш на шаленій швидкості. І за сто метрів на дорогу лягає те, що розносить півдороги. Тобто якби вони рухалися трішки швидше, то якраз їх би накрив снаряд. Про це можна розповідати нескінченно.

– А як зараз справи з пошукати тіл?

– Погано, що з якихось незрозумілих причин нас перестали пускати на той бік. Раніше щодня, цілодобово у нас там були люди. Це тривало майже два з половиною роки. Потім чомусь нас перестали пускати. І тому ми зараз маємо право працювати тільки на нашій території – тут нам вже ніхто не заборонить виконувати свій громадський обов’язок. Міністерство оборони організовує якісь смішні тендери. Це якось навіть цинічно. Вони шукають людей з досвідом. Коли держава ні копійки не виділяла на пошуки, то ми були потрібні. Потім, коли держава почала виділяти кошти, нам листом повідомили, що нам дякують, але наші послуги більше непотрібні. Але ми точно знаємо, що на тому боці ще лежать наші хлопці і на тому боці цих пошуків ніхто не проводить.

– Тобто тендер на пошук тіл?..

– Так, тендер на пошук на ексгумацію тіл. Перший тендер був півтора року тому. Його виграла дуже цікава організація. Я не розумію, як так сталося, що тендер на пошук та ексгумацію виграла фірма, яка все життя займалася оптовою торгівлею чи поставкою побутової хімії. Нещодавно, за три дні до завершення торгів, ми дізналися, що був оголошений ще один аукціон. Ми подали заявку, виграли його, але чомусь Міністерство оборони анулювало його результати і зараз оголошується інший. Те, що відбувається, воно дуже сильно ображає. Тому що в Україні немає іншої організації, крім Союзу «Народна Пам’ять», що дорівнює «Чорни Тюльпан», яка б мала більший досвід. За два роки роботи були напрацьовані схеми, зв’язки. Найгірше, що там продовжують лежати хлопці, а до нас і далі звертаються рідні, щоб ми допомогли у пошуках. А в нас тендери проводяться. Чому, коли не було грошей, ми були потрібні, а коли гроші з’явилися, то почали проводити незрозумілі тендери за участю «фахівців».

– Після того, як з’явилися тендери, ви продовжуєте допомагати родичам чи громадським організація, які вертаються до Вас?

– Якщо пошуки на нашій території, то відразу їдемо, відпрацьовуємо вказану локацію. А на той бік нікого не пускають, тому й інформацію комусь передавати нема сенсу. Туди пускали лише нас. Ми останні, хто там був. Ми не хочемо, щоб ця інформація десь загубилася.

– Чи співпрацюєте ви з правоохоронними органами?

– Насправді сама процедура пошуку все це обумовлює. Наприклад, ми знаходимо локацію, де лежить боєць. До речі, як наш, так і їхній. Бо було таке, що ми обмінювали тіла. Ми знаходимо місце, розчищаємо. Коли доходимо до останків, то починається зовсім інший вид роботи. Все дуже ретельно фіксується – фотофіксація, протоколи пишуться. Описується кожна річ, де вона лежала, як далеко від тіла тощо. Все, що було при бійцеві чи поряд з ним, ми ретельно описуємо. Робимо спеціальний протокол і вкладаємо разом із тілом і віддаємо судмедекспертам, до моргів.  А куди вже вони далі передають, цього не знаю. Бо до нас доволі часто зверталися рідні, що їм не повернули речі.

– З’явилася шокуюча інформацію про виявлення мішків з речами загиблими біля Іловайська. Що сталося біля Дніпра?

– Спочатку інформацію отримав куратор 40-го батальйону «Кривбас» Микола Колесник – він зараз депутат міськради. А він вже нас підключив як фахівців. Що власне сталося? Є таке село Таромське в Дніпропетровській області, близько до Дніпра. І там є рибне господарство. 2014 року місцевий начальник міліції звернувся до власників цього рибгоспу з проханням  розмістити у них на зберігання речі бійців з моргу. Він пояснив, що їх треба просушити, щоб було зручніше працювати. Люди, звичайно, не могли відмовити. Але речі лежать день, другий, п’ятнадцятий… Почали телефонувати до цього начальника, а він тільки кивав, що мовляв скоро заберемо. Потім неадекватні місцеві взялися розтягувати ці речі. Кажуть, що потім навіть хтось ходив у закривавлених берцях. Лопати саперні, теж у крові, розтягли. Від цих речей стояв дуже сильний запах, а головний міліціонер перестав брати слухавку. Тоді люди прийняли єдине правильне рішення на той час – вони ці речі прикопали, щоб мародери перестали ходити і позбутися запаху. Згодом той міліціонер взагалі звільнився. Так зрештою інформація дійшла до Миколи Колесника, а згодом і до нас. Ми відразу ж виїхали. Практично на поверхні ми виявили дві пари берців. І ось ще дещо сталося. Ми люди всі наче адекватні, але містика присутня. Чомусь геть не в тому місці, де нам показав господар рибгоспу, один наш пошуковець, вирішив копнути. І на глибині півштика лопати він знайшов медаль 40-го батальйону. Це щось незбагненне. Щойно ми дійшли до мішків, то зрозуміли, що знайшли те, що шукали – пакети з бірками. Ми викликали поліцію. Тоді під протокол все фіксувалося. Перевірялися і кишені. Нас дуже прикро вразило, що кишені не були перевірені. Там були хрестики, зокрема ручної роботи, які могли були пам’яттю на все життя для мами, дружини чи дитини. Якийсь дитячий літачок був, запальнички, іконки, рація. Тобто речові докази були вилучені вкрай недбало, я б навіть сказала злочинно, тому що вони всі мають бути занесені в протокол і зберігатися зі справою на цього бійця.

Оксана ДУДАР

За матеріалами: https://dyvys.info/2018/05/17/ostannya-doroga-dodomu-yak-pratsyuye-gumanitarna-misiya-chornyj-tyulpan/